Любов та канони: чому православні не хочуть об'єднуватися з розкольниками

Після нещодавнього випадку у Запоріжжі товариству з новою силою почали нав'язувати думку про те, що Церква повинна служити державі, суспільству, нації. І для цього обов'язково потрібно створити Єдину Помісну Церкву.

Цілий сонм релігієзнавців, таких як Віктор Єленський, Анатолій Колодний, Сергій Здіорук, Олександр Саган, Олексій Шуба та інші, списали сотні сторінок, стверджуючи, що державі потрібно активно сприяти об'єднанню українського Православ'я. Це нібито забезпечить єдність українського народу та насичення Церкви «національним колоритом». З 2014 року про це активніше заговорили й політики. У 2015 році на зустрічі з представниками Патріарха Варфоломія, які прибули до Києва для участі в заходах з нагоди Дня хрещення Київської Русі, Президент Петро Порошенко заявив, що Єдина Помісна Православна Церква допоможе єднанню країни. Звісно, постійно про це говорять речники Київського патріархату, мріючи про своє визнання та приєднання до своєї конфесії УПЦ.

Є й всередині самої УПЦ люди, які готові забути про канони, про гріх розколу заради певного об'єднання країни. Наприклад, недавно про це заявив митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко): «Ми всі втомилися від політичного популізму. Але як нам закликати до відповідальності політика-популіста, якщо ми, "церковники", самі не здатні у своєму житті втілити слова Христа про єдність, самозречення, чистоту життя? Як, зрештою, розділена Церква може допомогти об'єднати країну?»

Христос та антихрист

Що тут скажеш. По-перше, кожен православний християнин (я вже мовчу про семінаристів, священнослужителів і тим більше єпископів) знає просту істину про те, що Церква не може розділитись. Саме тому ми сповідуємо віру в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. І потім, не можна забувати про католиків, протестантів, всякого роду сектантів, які теж вважають себе християнами. Як з ними бути? Будемо заганяти їх силою в Єдину Помісну, чи ні?

По-друге, хто сказав, що Церква повинна об'єднувати країну? Де в Євангелії ми можемо прочитати такий заклик Христа? Якщо вже Христос і закликає людей до єдності, то до єдності у вірі, до єдності навколо Євхаристії. На жаль для наших ура-патріотів, але Христос ніколи не прагнув йти на поводу у політичної кон'юнктури. Якщо б Христу потрібно було об'єднати Іудею або взагалі всіх людей на цій грішній Землі, Він би став, як мінімум, правителем Іудеї, а як максимум, імператором Риму. І ніхто б не зміг Йому в цьому перешкодити.

Хіба важко було Христу, як Всемогутньому Богу, об'єднати всіх людей під своєю земною владою? Хіба важко було Йому закласти базу для справедливого суспільного устрою без воєн, голоду, насильства та іншого беззаконня та правити вічно в світі та мирі до кінця віку цього? Хіба не так повинен був вчинити Христос, якби Він керувався подібними закликами до об'єднання? Та й хто б з людей відмовився б жити в такому суспільстві!

Але от парадокс: таким суспільним устроєм люди будуть зобов'язані антихристу, а не Христу. Тобто саме антихрист об'єднає всіх людей під своєю владою. Саме він подбає про те, щоб на землі не було воєн, голоду і т. д. Щоправда, перед цим він знищить усіх незгодних з його «гуманним» режимом, а тих, кого не зможе знищити, буде переслідувати й вимагати зречення від Христа. Але це все дрібниці. Бо переважна більшість людей із радістю приймуть режим антихриста та об'єднаються в пориві «загальної любові і гармонії». Власне, саме тому кожен, хто сьогодні ратує за об'єднання людей поза Істини, поза Церкви і поза Христа, ратує за об'єднання людей на грунті антихристиянської, націоналістичної ідеології, є предтечею антихриста.

У протилежність антихристу Христос чомусь вчиняє інакше. Він не бажає царювати в Іудеї, хоча для цього у нього були всі передумови. Більш того, з людьми Він ніколи не заграє. Але наші опоненти, мабуть, ніколи не читали Євангелія. А якщо колись почнуть читати, то відкриють для себе багато нового та цікавого. І гадаю, найголовнішим одкровенням буде наступний євангельський вислів Христа: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір'ю» (Мф. 10, 34-37).

Подумайте самі, Христос прийшов не поєднувати людей, а розділяти. Хто ж міг таке допустити? Швидше за все, учні Христа явно «не зрозуміли» свого Вчителя.

От дійсно, нашим опонентам час переписати Новий Завіт. Або, в крайньому випадку, написати нове тлумачення євангельських слів Спасителя в ліберально-націоналістичному ключі.

Бо ми – відсталі православні – за своєю нерозумністю досі орієнтуємося на тлумачення св. Іоанна Златоустого, який прокоментував ці слова Христа наступним чином: «Тоді особливо й установлюється мир, коли уражене хворобою відсікається, коли вороже відділяється. Тільки таким чином можливо небу з'єднатися з землею. Адже і лікар тоді рятує інші частини тіла, коли відсікає від них невиліковний член... Так було і при стовпотворінні. Худий мир зруйнований доброю незгодою, – і встановлено мир. Так і Павел поселив розбрат між тими, що погодилися проти нього... Однодумність не завжди буває добре: і розбійники бувають згодні. Сам Христос хотів, щоб люди були однодумні в справі благочестя; але як люди розділилися між собою, то й сталася брань... Для того Я (тобто Христос) і прийшов, щоб здійснити брань; саме така Моя воля... Коли найгірше буде відсічене, тоді з кращим з'єднається небо. Так Христос говорить для того, щоб зміцнити учнів проти худої думки про них в народі».

Так ось, виявляється, чому Христос був такий «нетерпимий»! Ось чому Він не творить чудес у себе на батьківщині: «І прийшов Він до Своєї батьківщини... і Він не вчинив тут чуд багатьох через їхню невіру» (Мф. 13, 54-58). Але ж там було багато хворих, нужденних, голодних і бідних людей. Ось чому Він докоряв містам, «де відбулося найбільш Його чуд, що вони не покаялись» (Мф. 10, 20-24). А дотримуючись «об'єднавчої» логіки, Христос повинен був прийняти усіх, без будь-яких умов, правил та зобов'язань. А Господь вимагає від людей покаяння. Ну до чого ці Його вимоги-канони? Приймай усіх без розбору, зцілюй, нагодуй, одягни, обігрій – і всі будуть задоволені.

Проте Христос навіть молиться не про всіх людей: «Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, Твої бо вони» (Ів. 17, 9).

Безумовно, Він закликає до себе всіх людей: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою». Але тут же накладає на людей, в тому числі і на своїх учнів, якісь дивні правила та обмеження: «Візьміть на себе ярмо Моє» (Мф. 11, 28-30).

Міг би сказати, що спасуться усі, у кого «Бог в душі», – але ні. Він каже, що «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Ін. 6, 54-58). Навіщо потрібна була такий спокуса для людей? Що це за умова для істинної віри та спасіння? Не дивно, що багато хто спокусилися та відійшли від Христа після цих слів: «Із того часу відпали багато хто з учнів Його, і не ходили вже з Ним» (Ін. 6, 66).

Але Христу й цього замало. Замість того, щоб повернути цих людей, Він і учнів своїх не надто сильно утримує: «І сказав Іісус Дванадцятьом: Чи не хочете й ви відійти?» (Ін. 6, 67).

Та й взагалі, ну не прагнув Христос до популярності та об'єднання людей. Власне, тому вони Його й розіп'яли. В тому числі й учнів своїх Він попереджав, що не потрібно гнатися за популярністю: «Блаженні ви будете, коли люди зненавидять вас, і коли проженуть вас, і ганьбитимуть, і знеславлять, як зле, ім'я ваше за Людського Сина», – заповідає Він своїм послідовникам. І, навпаки, попереджає: «Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре» (Лк. 6, 22-26).

А знаєте, чому Він не дав своїм учням і послідовникам заповіді об'єднувати людей у що б то не стало? Та тому, що це стимулювало б їхню безпринципність і людиноугодництво. Власне, тому, посилаючи учнів на проповідь, Христос заповідав їм поступати наступним чином: «А входячи в дім, вітайте його, промовляючи: Мир дому цьому! І коли буде достойний той дім, нехай зійде на нього ваш мир; а як недостойний він буде, то мир ваш нехай до вас вернеться. А як хто вас не прийме, і ваших слів не послухає, то, виходячи з дому чи з міста того, обтрусіть порох із ніг своїх. Поправді кажу вам: легше буде країні содомській й гоморській дня судного, аніж місту тому» (Мф. 10, 12-15).

І, до речі, в усі віки християни ревно оберігали свої таїнства та обряди від участі в них сторонніх, невоцерковлених людей. Керуючись при цьому заповіддю Спасителя, яка говорить: «Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас» (Мф. 7, 6).

Вовки в овечій шкурі – хто вони?

Незважаючи на це, українські ура-патріотичні ЗМІ не перестають таврувати канонічну Церкву і взагалі всіх, хто проявляє принциповість у сповіданні віри євангельської, різного роду негативними прізвиськами («статутниками» тощо). Але вся ця «об'єднавча філософія» є не чим іншим, як спробою вовків в овечій шкурі зруйнувати Церкву зсередини.

І дійсно, якщо й далі цитувати Євангеліє в контексті розглядуваних нами думок, то найцікавішими будуть слова Христа саме про вовків в овечій шкурі. Тобто про людей, які, прикриваючись своєю уявною турботою про єдність Церкви та цілісність держави, проповідують антихристиянське та антиправославне вчення. Ось один із прикладів такої проповіді того ж владики Олександра (Драбинка): «"образитись" та "відвернутись" від суспільства – це не тільки найбільш простий, а й найбільш нерозумний вибір для майбутнього УПЦ. "Церква – це корабель спасіння, і той, хто не встиг вчасно вскочити на палубу, повинен нарікати сам на себе", – говорять деякі ієрархи. Але з богословської точки зору ця метафора завжди була сумнівною. Адже, згідно з Євангелієм, Христос не за тих, хто був "на палубі спасіння". Він помер за тих, хто був "за бортом", за тих, у кого не було жодних шансів на спасіння без Нього».

Але це ж явна брехня! Церква ніколи не відверталась від суспільства. Однак справа Церкви – не йти у суспільства на поводі, а закликати людей до покаяння та життя за Євангелієм. Власне, ми цим і займаємось. Для того ми й будуємо храми, щоб під час літургії звернутися до всіх людей (і не лише українців) від імені Христа: «Прийдіть, споживайте: це є Тіло Моє, що за вас ламається, на відпущення гріхів». А тих, хто ігнорує цей заклик Церкви, потрібно, до того часу, поки вони не одумаються та не покаються, залишити: «вийти і отрясти порох із ніг своїх», як це заповідав Спаситель.

Всім нам давно вже час зрозуміти, що в основі своїй Церква представляє з себе явище наднаціональне, космополітичне. Бо в Церкві "нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос" (Кол. 3, 11). Безумовно, Церква освячує, приймає в себе все найкраще, що є в національному переданні, що не суперечить її вченню. Але все ж Христос прийшов на цю грішну землю не для того, щоб піднести та освятити ту чи іншу націю, чого від Нього, власне, і чекали іудеї, а зараз чекають українські націоналісти. Він прийшов для того, щоб спасти кожну людину, незалежно від її національної приналежності. Ось чому Церква не може служити нічому тимчасовому, тлінному, минущому. Справа Церкви – спасати всяку людину у Христі, а не відстоювати (освячувати) інтереси нації та держави. 

У цьому сенсі спроба надати Православній Церкві не просто національного забарвлення, а зробити її національною за суттю (тобто релігією однієї конкретної нації, у нашому випадку – української) знищує сотеріологічний акспект Церкви, принижує її Вселенське призначення, призводить до того, що Церква перестає бути християнською і стає язичницькою (тобто народною), де головним предметом поклоніння (ідолом) стає держава, народ, нація і т. д., про що, власне, і мріють гарячі прихильники автокефалії».

Саме тому ми й не можемо приймати всіх без розбору. Та й Сам Христос, як це було показано вище, не приймав усіх без розбору, вимагаючи від людей покаяння і життя за Його Заповідями, бо «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі... А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску» (Мф. 7, 21-29).

Канони Церкви є прояв любові Господа до людей

В цьому й полягає любов Господа до людей: Своїми заповідями, обмеженнями, закликами до покаяння Христос намагається захистити людей від загибелі у вічності. У цьому сенсі і канони Церкви (яка є Тіло Христове) є не чим іншим, як проявом любові Бога до людини.

Хто більше любить ближнього свого: той, хто потурає всім його примхам, вадам та іншим беззаконням, чи той, хто намагається вберегти ближнього від біди? От і Церква своїми постановами та канонічними формулюваннями намагається захистити людину від гріха й пороку. Наче попереджаючи її: не можна переступати через цю огорожу, бо нічого доброго з цього не вийде. І правоту цієї турботи показує двотисячолітній досвід Вселенської Православної Церкви. Так, Церква – це Корабель Спасіння! І Христос заснував цей Корабель якраз для того, щоб кожен, хто вірує в Нього, зміг благополучно доплисти на цьому Кораблі в життя вічне. Це і є прояв Його любові до нас. А тим, хто не хоче цього робити, доведеться почути від Христа: «Горе вам!»

На жаль, але найчастіше наші опоненти не розуміють (або не хочуть розуміти) цих простих християнських істин, тому й звинувачують Церкву у ненависті до розкольників та відсутності любові: «Десятиліттями в семінарії майбутнім священикам втовкмачувалась істина, що в Київському патріархаті все несправжнє, і таїнства несправжні, і це псевдоцерква. Що ви будете сьогодні робити з цією інституційно вихованою ненавистю? Як ви будете трансформувати свідомість попів, яким стільки років вселяли дурість, що "кров розколу не змивається мученицькою кров'ю"? Ви готові зрозуміти, що в даному випадку любов до ненависних "розкольників" (хоч якась) – умова виживання Церкви» – пише відома критиканша УПЦ Ярослава Міщенко.

Вторить їй і вищезгаданий митрополит Олександр (Драбинко): «Невже правила, канони, традиція дорожче для нас, ніж Сам Христос? Канони – безумовно, важлива для церковного життя річ. Але жоден з канонів Церкви не стоїть вище за Христа та Його любові. Церква завжди говорить про себе, що вона веде людей до повноти любові та єдності з Богом. Але як ми можемо вести людей до єдності та любові, а тим паче до їхньої повноти, якщо ми самі не втілюємо в житті ці дари? Якщо ми самі роз'єднані, розділені, розколоті?»

Закликає до порушення канонів в ім'я любові і колишній глава ВЗЦЗ УПЦ архімандрит Кирил (Говорун), наводячи приклад священика, який відспівував і самогубців, і представників інших конфесій. На думку отця Кирила, на відміну від тих, хто цього не робить, той священик «керувався Євангельською любов'ю, і це певна норма православного богослов'я – того, чого навчають у семінарії. Головний наш документ – це Євангеліє, і про цей документі забувають найчастіше, коли звертаються до інших».

Як цим людям пояснити, що Церкву з її канонами неможливо відокремити від Христа, бо вона, за словом апостола, є Тіло Христове – «Сстовп і підвалина правди» (1 Тім. 3:15).

Як їм пояснити, що завдання Церкви – дбати про спасіння людей, а не йти у суспільства на приводу? Мало, чого захоче суспільство? Сьогодні воно обурилося відмовою відспівувати нехрещену дитину. Завтра народ обуриться відмовою вінчати гомосексуалістів, висвячувати жінок, відспівувати самогубців або тим, що ми вважаємо аборти вбивством, а поширену на сьогодні практику так званих «цивільних шлюбів» (тобто не вінчаних і не зареєстрованих в Загсі) – блудним сусідством і т. д. і т. п. А адже з точки зору світського, либералистического суспільства – це реальна дискримінація.

Та хіба мало чим буде обурене наше антихристиянське суспільство. Адже можна обуритися і іншими вимогами, які пред'являє Церква до всіх, хто бажає возз'єднатися з Христом в Його Тілі. Наприклад, покаяння в гріхах і т. д. На жаль, сьогодні для нашого суспільства Церква є, швидше, не Кораблем Спасіння, а світською установою щодо задоволення релігійних потреб населення.

Але ми-то не погане, і тому нам з таким суспільством не по дорозі.

Як написав один з православних користувачів Facebook, «тепер вся Україна живе, поставивши вище законів Бога і своє розуміння законності і добра. Причому майже кожен з її жителів трактує "законність" і "добро" на свій лад і до своєї вигоди. У результаті – хаос, кров, трупи, руїну, псевдоцеркви і померлі діти, яких неможливо відспівати».

А адже напевно ті, хто прагне до об'єднання будь-якою ціною, знають, що завдання священнослужителя в тому і полягає, щоб намагатися прищепити нашому суспільству євангельські ідеали.

Церква і держава, або як подолати розкол

Втім, знаючи про це, вони явно в цьому не зацікавлені. А знаєте, в чому вони зацікавлені? В сакралізації національної державності. Іншими словами, в обожненні нації!

Ось що пише митрополит Олександр (Драбинко) з цього приводу: «В єдиній Церкві зацікавлені всі: і сама Церква, і громадянське суспільство, і українська держава. Ми всі прагнемо до відтворення церковної єдності: до подолання розколу та подальшого спільного буття в лоні єдиної, канонічно незалежної, визнаної світовим православ'ям Церкви. Але у кожного з нас є свої особливі, власні інтереси в цьому проекті. Українська держава зацікавлена в єдиній і незалежній від Москви Церкві як в інструменті об'єднання нації та сакралізації національної державності... Ні Рим, ні Москва, ні Константинополь не зможуть самі по собі або навіть спільно призвести розділену Православну Церкву в Україні до миру і єдності. Не впорається з цим завданням і українська держава. Подолати розкол можна лише з допомогою Божою і лише самим українцям – священикам, єпископам та мирянам. А також громадянському суспільству, яке має максимально прозоро позначити свою позицію в цьому питанні: тільки подолавши свій власний поділ, Церква зможе допомогти справі примирення нашого багатостраждального народу».

Для підтвердження цієї «зацікавленості» поширюють статистику відомого своїми маніпуляціями соціологічного центру ім. Разумкова, яка нібито демонструє суспільну підтримку ідеї об'єднання Церков. Щоправда, при уважному її вивченні стає ясно, що найбільше цю ідею підтримують на Західній Україні, тобто переважно уніати, які не мають до Православної Церкви прямого відношення, а по-друге, більшість українського населення взагалі байдужа до цієї «проблеми».

Ще раз скажу: ми не язичники і не зацікавлені в сакралізації національної державності. Ми – християни – взагалі не поклоняємося й ніколи не поклонялись ні нації, ні державі, бо це язичництво чистої води. Саме тому не треба нав'язувати нам язичницьку ідеологію. Тим більше що все одно ми її ніколи не приймемо.

А зацікавлені ми в тому, щоб:

По-перше, Церкву залишили в спокої! Бо об'єднання суспільства під прапором Церкви неможливе в принципі: суспільство – це ж не лише православні, але й мусульмани, атеїсти, протестанти, греко-католики, іудеї, язичники і т. д. Як їх об'єднати? Зрештою, це дуже навіть по-європейськи: скільки в Європі, Америці існує різних релігійних деномінацій – і ніхто не заганяє їх під прапор «єдиної Церкви»!

По-друге, весь православний світ не перестає стверджувати, що єдність Церкви неможливо порушити, а повернення розкольників та єретиків всіх мастей в лоно Церкви Христової можливе тільки через покаяння. Власне, тому жодна з Помісних Православних Церков не визнала і не визнає українських розкольників. І, до речі, якщо ми раптом з ними об'єднаємось, то самі станемо розкольниками і будемо перебувати поза межами Церкви Христової. Кому це потрібно?

По-третє, нам, християнам, не потрібна Церква, в якій зацікавлене антихристиянське суспільство та держава. Нам потрібно, щоб держава та суспільство стали християнськими, щоб вони почали керуватись заповідями Євангелія. В іншому випадку Церква перетвориться на служницю держави, на відомство у справах релігій, а віра наша буде нагадувати білу магію православного обряду і тому буде далека від євангельських ідеалів. Вся ця холуйська психологія з її бажанням прогнутись під владу та інтереси суспільства не призведе ні до чого хорошого, бо людиноугодництво і лицемірство ніколи не були серед християнських чеснот. А лицемірства нашим опонентам не займати.

Може, час піти?

Але головне, навіщо нашим розкольникам та ура-патріотам знадобилось об'єднання з цією «промосковською, антиукраїнською, недержавною, невелелюбною, закостенілою» УПЦ? Адже вони розуміють, що заради них ніхто не буде переписувати Євангеліє, ніхто не буде міняти канони та йти на поводі у розцерковленого суспільства. Тож, може, їм час вже визначитись та піти? До католиків, наприклад? Адже дуже близька там така єзуїтська позиція. Вони, за влучним зауваженням католицького єпископа Яна Собіло, беруть усіх без розбору, відспівують протестантів, розкольників та інославних і т. д.

Тим більше що, згідно з їхньою «об'єднавчою» логікою, дарма православні мученики з достойністю йшли на смерть за свою віру, адже можна було й погодитися принести жертву ідолам і т. д. Усього лише треба було проявити прагнення до об'єднання з язичниками – і залишилися б живі (держава, до речі, тільки цього й хотіла від християн). Тільки незрозуміло, навіщо їм потім було б потрібне таке життя – життя не по совісті. А як бути тим, у кого совісті нема, це, як мовиться, зовсім інша історія.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також